манкуртизм або час класифікувати патріотизм?

Уся війна сучасних "рускоязичних" — це не право говорити російською, 

а право не знати й зневажати українську (с).

А як думаєте ви? А якщо проаналізувати поведінку російськомовних кримчан, серед яких не тільки пенсіонери, а й сини-патріоти? Патріотизм — це прекрасна якість, її треба виховувати з дитинства. Тільки чому молодь 93-...  років народження вважає себе патріотами Росії, мріє разом з пенсіонерами повернутись до Батьківщини? Чому патріотизм РФ, якщо ми народжені не в прекрасних Совєтах, не в могутній Росії, а в пісенній Україні? 

Тобто юні громадяни України пишаються своїм російським патріотизмом, постають мучениками за нього, тільки от біда: місце народження, громадянство, освіта, робота, уклад   життя, побутові дрібниці, гроші та інше — українське чомусь. 

На парах зарубіжної літератури нас знайомили з філософією екзистенціалістів, серед ознак якої були інстинкти як "двигун" життя. Так от основний інстинкт людини — прагнути кращого, тікати від неприємного. Якщо ти народився і вивчився в країні, яка тобі неприємна, ти не бачиш у ній своєї перспективи, то цілком логічно, що шукаєш кращу. "Мне милей всего Россия — родина моя", то цілком логічно; ти робиш свій життєво важливий вибір: спрямовуєш свої зусилля на її розбудову й процвітання, живучи й працюючи на території своєї новообраної батьківщини, перед цим із вдячністю попрощавшись із своєю першою батьківщиною. Можливо, у твоєму новому домі тобі й буде краще. Це практика цивілізованого суспільства (а профессор філософії зараз сказав би: "Дитино, а ти впевнена, що ми такі?"). Але якийсь збій відбувся у цивілізаційній програмі молодих кримчан: більшість обирають шлях руйнування і нищення набутого за перші двадцять років життя. Чому? Заради чого? Якась зіпсована форма любові і дикого патріотизму.

Хто ми? Звідки і куди йдемо? Що із собою беремо, а що привносимо?

Сьогодні усе частіше можна почути запитання: "А що тебе стримує залишатися далі серед людей, які вирішили закреслити, витерти, знищити, витравити свої двадцять років життя, не лише свої, а й твої?!". Аж нудить від такого патріотично перевернутого світосприйняття, від цієї дивно перекрученої логіки. Невже не очевидно? Мій Крим — Україна, я тут народилася! Не я натягнула на нього російський кафтан, з-під якого де-не-де боязко виглядає вишиванка. Тепер залишитись тут і вберегти своє — принципове питання, бо втекти (як хтось втік 16 числа) завжди легко. І попри те, що патріотично хворі обличчя кривляться, якщо телефонний дзвінок не гімн Росії або Севастополя, а "Ще не вмерла Україна!" —  це додає сил.