Мимохідь звернувши увагу на афішу театру імені Івана Франка, пересічному перехожому на перший погляд може здатися, що у виставі під назвою «Чайка» мова йтиметься в першу чергу про людей, що живуть біля моря та писклявих білих птахів. Але більш досвідчені, знайомі із творчістю А. П. Чехова, студенти СМГУ одразу ж зрозуміли, що під такою короткою назвою криється самобутній, наскрізь просякнутий психологізмом твір з гострою проблематикою та глибоким смислом. І вони не помилились.
Відвідавши виставу «Чайка», присвячену пам’яті Богдана Ступки, студенти відчули широкий спектр емоцій, майстерно зображених акторами на сцені Севастопольського центру культури і мистецтва. Тут було все – і нерозділене кохання, і зрада, і проблема самореалізації, невпевненість у собі, поневіряння, смерть, і навіть трішки містики. Одним словом, Антон Павлович – Нік Кейв Росії 19-го століття!Неможливо не відмітити яскраво виражену модерність вистави, що визначається не тільки інтерпретацією твору, але й формою його подачі. Декорацій на сцені майже не було – одні прозорі двері, штори та декілька стільців. Це створювало таке враження, неначе актори на сцені також були глядачами у театрі, у театрі своїх власних пристрастей.Насамкінець потрібно завважити, що вистава є авторською інтерпретацією режисера та групи акторів, тому, перед тим, як вирушати до театру, варто спершу прочитати п’єсу А. П. Чехова, а вже потім насолоджуватись відмінною постановкою.
Кулій Марія, УА-5
Які незрозумілі відчуття… Починається перша дія, виходять незнайомі люди, починають говорити. Тиша у залі. А про що саме вони балакують - не можеш ніяк зрозуміти, але у голові з’являються певні думки: молодий, талановитий, цілеспрямований хлопець; дівчина, яка невдаволена своїм життям, (її можна зрозуміти), її коханий, якому подобається у ній все; хворий чоловік, зацікавлений творчістю молодого хлопця і дівчини. З’являється новий персонаж, мати молодого хлопця Костянтина. У минулому вона була популярною акторкою, але й подалі не втрачає своїх здібностей. Як вона говорила, у неї було багато коханців, а останній – молодий письменник, Тригорин, який зовсім її не кохає, а тільки дає їй можливість кохати його.Все так заплутано, кожен герой щось приховує від інших, але як важко, як важко все тримати у глибині душі, коли воно виривається на поверхню.Треба приділити увагу ще одній важливій деталі – це Озеро. Саме воно відіграє значну роль у житті героїв. Озеро перешкоджає коханню, заважє творчості, але воно найбільш за всіх відчуває радості та біди сім’ї Треплєвих: хвилюється, виплескує свою «душу» з берегів. Не дивлячись на свої страждання, озеро завжди приймає додому Чайку, яка уходить від нього до інших озер, морів, океанів… вона вертається, вертається щоб розповісти про свої подвиги та поразки, яких у неї було більше. Озеро не може розплутати це колдовське кохання. Герої «мучують, мучуються самі, стріляють, стріляються прекрасні люди…».Хто винен: кохання чи бажання, спрага реалізувати свою мрію чи бездіяльність, хто вбив кращого з кращих – Костянтина Гавриловича Треплєва? А може це життя вирішало подарувати йому свободу, свободу від незрозумілих дій коханих йому людей? Відповідь на ці питання можна шукати довго… Але у кожного вона буде своя.
Гатаулліна Альбіна, УА-5
Ні, це не склянка лопнула з ефіром в аптечці доктора Дорна, а життя, життя молодого чоловіка, якому випало на долю бути закоханим в одну, та бути коханим для іншої. Якщо одне почуття загубило життя Марії, яка й без цього носила чорний одяг на честь траура по своєму життю, то друге загубило самого бідолаху Гамлета, нашого прелюбого Костянтина. Хтось каже, що це історія кохання. Ні, це історія життя, в якому любов, якою б вона не була, приречена розчинитися повністю. "Якщо тобі коли-небудь знадобиться моє життя, то прийди та візьми його". Ми можемо не усвідомлювати, що губимо інших, ненавмисно, але вбиваємо їх. Ми можемо своїми ж руками віддати своє життя тому, хто не заслуговує на нього, кому воно зовсім не потрібно. Й це далеко не трикутник. Та постає найголовніше питання: хто ж насправді був тією чайкою? Ніна, що відвернулася від закоханого молодого письменника, засліплена ефірною розкішшю та славою Тригоріна? А може Костянтин, який не витримав байдужості Зарєчної, власноруч покінчивши зі своїм життям однією кулею? Чи Марія, що по-своєму страждала від кохання до Треплєва, але знайшла сили жити, хоч й бути нещасливою з тим, хто насправді любив її? Усі вони чайки, загублені душі, що пізнали муку бути некоханими. Чайки, що кружляли над озером, яке було своєрідним елементом декорації; озером, яке стало свідком німої трагедії.
Березова Юлія, УА-5
Редакція "ЖНС"
Фотоматеріал: Гатаулліна А.Ю., УА-5
Немає коментарів:
Дописати коментар